Договір про надання юридичних послуг: особливості правового регулювання (огляд судової практики)

З прийняттям нового Цивільного кодексу договори про надання послуг віднесено до окремої групи. Перш ніж розглядати питання щодо особливостей правового регулювання договорів про надання юридичних послуг відповідно до чинного законодавства, слід зазначити, що раніше згідно з Цивільним кодексом УРСР послуги частково регулювалися договорами підряду, частково – договорами поручительства, комісії тощо.

 

Відповідно до ст. 901 Цивільного кодексу за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

 

Для спорів про оплату наданих послуг важливим є визначення того, за що саме повинен сплачувати замовник. У цьому контексті насамперед слід з'ясувати, чим відрізняються послуги від підряду (детальніший науковий аспект цієї теми й огляд літератури подано у публікації Г. А. Осетинської «Проблеми визначення класифікаційних критеріїв відмежування зобов'язань з надання послуг та поділу їх на види» (Вісник господарського судочинства, № 2/2004)).

 

Визначальною ознакою послуг за загальним правилом є те, що вони споживаються замовником у процесі надання, тобто на момент завершення виконання відсутній результат як певний відокремлений матеріалізований об'єкт. Отже, надання послуг на відміну від підряду не є договором з переданням певного результату і саме тому ст. 901 Цивільного кодексу не покладає на замовника обов'язок прийняти послугу. Натомість за договором підряду відповідно до ст. 837 цього Кодексу замовник зобов'язується саме прийняти та оплатити виконану роботу, а підрядник зобов'язується на свій ризик виконати цю роботу. За договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати в установлений строк, зокрема, об'єкт (ст. 875 Цивільного кодексу).

 

Цілком слушною є думка окремих авторів, що результат за договором підряду має бути не лише матеріалізованим і чітко визначеним, а й таким, що може відокремлюватись від здійснених підрядником дій (М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. Договорное право: Устав. – М., 2002. – Книга третья. – С. 221).

 

Щодо послуг, то донедавна домінувальною була точка зору, за якою певний відокремлюваний матеріальний результат послуг, якщо і є, то існує за межами договору. На відміну від договору підряду в договорі про надання послуг мета досягнення матеріального результату відсутня (О. С. Иоффе. Обязательственное право. – М., 1975. – С. 489).

 

Водночас сучасні дослідники з цих питань відзначають наявність договорів про надання послуг, коли саме результат стає частиною дій відповідно до предмета договору. Йдеться про принцип: немає результату – немає дій, тобто відсутній сам предмет договору, що вважається невиконаним. У цьому випадку лише певний результат стає єдиним критерієм того, чи було договір про надання послуг насправді виконано (М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. Договорное право: Устав. – М., 2002. – Книга третья. – С. 222).

 

Існує декілька наукових класифікацій договірних зобов'язань про надання послуг за характером діяльності. Поширеною є така класифікація (див. Гражданское право: Учеб. / Под ред. Е. А. Суханова. – БЕК. – М., 2002. – Том 2, полутом 2. – С. 3):

 

Найбільшу складність у вищезазначеному контексті становлять договори про юридичні та медичні послуги. З одного боку, йдеться саме про послуги навіть за офіційною класифікацією, з іншого – саме в цьому випадку замовник налаштований оплачувати лише кінцевий результат, тим більше за умов жорсткої конкуренції на ринку цих послуг. У практиці, що склалася, елементом ціни є так званий ефект послуги, що зазвичай є підставою для збільшення ціни.

 

Проблема оплати юридичних послуг полягає в тому, що, з одного боку, замовник найчастіше готовий сплачувати лише за певний результат (вирішення на його користь справи у суді), з іншого – Цивільний кодекс чітко розмежовує договори про платне і безоплатне надання послуг (частина п'ята ст. 626, статті 903 та 904). Зрозуміло, що договірне надання юридичних послуг, як правило, є платним, отже, іноді виникає питання про розрахунки між сторонами у разі відсутності очікуваного замовником результату. Через це в юридичній та адвокатській практиці досить часто розрізняють такі поняття, як оплата за надані послуги (гонорар) і відшкодування понесених виконавцем фактичних витрат. Більшість авторів дотримується думки, що на відміну від підрядника послуги надаються виконавцем не на свій ризик (частина перша ст. 837 Цивільного кодексу) (див. Гражданское право: Учеб. / Под ред. Е. А. Суханова. – БЕК. – М., 2002. – Том 2, полутом 2. – С. 7).

 

Саме тому відповідно до частини другої ст. 903 Цивільного кодексу в разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов'язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов'язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.

 

У вищезазначеному контексті значний практичний інтерес має касаційна постанова Вищого господарського суду України від 19.05.2005 р. у справі № 34/420. Договором про надання юридичних послуг, що став предметом судового розгляду, було передбачено певний кінцевий результат наданої юридичною фірмою послуги та розмір винагороди за неї, наприклад: стягнення прямих збитків, витребування майна, відхилення майнових претензій, стягнення неотриманого доходу, а також штрафних санкцій. Підставою для виплати винагороди є протокол погодження характеру доручення та розміру винагороди, а також акт про повне або часткове виконання доручення. Гарантована частина винагороди в розмірі 25 % відповідно до п. 5 договору виплачується в разі, якщо виконавець здійснив усі необхідні та можливі дії щодо захисту майнових інтересів замовника, однак:

 

 

Пунктом 6 спірного договору було передбачено виняток із загальної норми про гарантовану винагороду в розмірі 25 %, за яким замовник виплачує виконавцю гарантовану винагороду, зазначену в протоколі, в розмірі 90 % незалежно від характеру рішення зі спору, якщо замовник скасовує доручення після порушення провадження у справі судом, але не відмовляється від позову або визнає позов повністю. Позов про стягнення 90 % гарантованої виплати обгрунтовується умовою п. 6 договору.

 

Характерно, що попри визначення сторонами спірного договору як договору про надання юридичних послуг далі в цьому договорі згадується «прийняте виконавцем доручення». У ході змін умов договору сторонами погоджувався «характер доручення». З цього приводу слід звернути увагу на ст. 6 Закону України «Про адвокатуру» від 19.12.92 р. № 2887-XII (зі змінами та доповненнями), де встановлено, що адвокат також діє за дорученням того, кого він представляє або захищає. Російська судова практика здебільшого розглядає договори про надання юридичних послуг саме як договори доручення (М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. Договорное право: Устав. – М., 2002. – Книга третья. – С. 224).

 

Водночас загальна правова доктрина традиційно розглядає договори доручення як різновид договорів про надання послуг. Отже, якщо йдеться про юридичні послуги, то це викликає необхідність застосування на підставі частини другої ст. 901 Цивільного кодексу як загальних норм про послуги (статті 901 – 907 Цивільного кодексу), так і спеціальних норм про договір доручення (статті 1000 – 1010 Цивільного кодексу). Відповідно до частини другої ст. 901 Цивільного кодексу загальні положення глави 63 цього Кодексу про послуги можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

 

У вищезазначеному контексті практичний інтерес становить порівняння загальних норм Цивільного кодексу про оплату послуг у випадку невиконання договору і відповідних норм, що регулюють доручення. Відповідно до частини другої ст. 903 цього Кодексу в разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов'язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо договір доручення припинено до того, як доручення було повністю виконано повіреним, довіритель повинен відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення, а якщо повіреному належить плата – також виплатити йому плату пропорційно виконаній ним роботі (частина перша ст. 1009 Цивільного кодексу). Це положення не застосовується до виконання повіреним доручення після того, як він довідався або міг довідатися про припинення договору доручення.

 

Вищий господарський суд України у вищезазначеній постанові у справі № 34/420 застосував до спірного договору за 1999 р. норми старого Цивільного кодексу УРСР, що за змістом в основному тотожні відповідним нормам Цивільного кодексу. Постанова суду мотивована тим, що згідно зі ст. 393 Цивільного кодексу УРСР, якщо договір доручення припинено до того, як доручення виконано повністю, довіритель зобов'язаний винагородити повіреного відповідно до виконаної роботи, якщо винагороду передбачено договором або затвердженими в установленому порядку правилами, а також відшкодувати понесені ним витрати. З урахуванням зазначеного довіритель зобов'язаний виплатити повіреному (позивачу) винагороду, пропорційну до виконаного доручення, та відшкодувати понесені ним витрати. Далі суд врахував таке. Якщо вищезазначеною нормою передбачено наслідки припинення частково виконаного договору, то умова договору, якою сторони передбачили такі наслідки, застосовується в частині, що не суперечить закону. Тобто ступінь виконаної роботи є визначальним для виплати розміру винагороди. Підставою для відмови у позові виконавцеві послуг стала відсутність актів про виконання доручень за протоколами погоджень характеру доручення і розміру винагороди від 20.12.99 р., як того вимагає п. 4 договору.

 

Значний інтерес становить судова практика Росії у схожих справах про стягнення виплати за надання юридичних послуг, де договорами передбачався певний результат, а саме винесення судового рішення на користь замовника. Свою позицію з цього приводу Вищий арбітражний суд РФ виклав у інформаційному листі від 29.09.99 р. № 48. За загальним правилом виконавець набуває право на оплату своїх послуг після виконання певних дій відповідно до договору, тому відмова замовника від оплати фактично наданих послуг є неприпустимою. Водночас якщо оплата обумовлювалась винесенням судом певного рішення на користь замовника, то вимоги з боку виконавця про стягнення подібної оплати не підлягають задоволенню. У цьому випадку розмір винагороди має визначатися з урахуванням фактично виконаних дій. У Цивільному кодексі з цим кореспондуються положення частини другої ст. 903 – у разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов'язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Слід звернути увагу й на те, що йдеться про виплату саме «розумної плати». Щодо відшкодування понесених виконавцем фактичних витрат, то згідно з частиною першою ст. 1009 Цивільного кодексу якщо договір доручення припинено до того, як його було повністю виконано повіреним, довіритель повинен відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення. Швидше за все ця норма є імперативною, тобто має застосовуватися судом незалежно від того, чи домовлялися сторони з цього приводу. У загальному розділі Цивільного кодексу про послуги подібне передбачено лише для договорів про безоплатне надання послуг (ст. 904).

 

Інші актуальні проблеми практики правозастосування стали предметом розгляду в касаційній постанові Вищого господарського суду України від 01.09.2005 р. у справі № 3/127-36/119. У березні 2003 р. ВАТ «У» звернулось до Господарського суду з позовом до приватного підприємця Ч. про стягнення основного боргу, штрафних санкцій і витрат на послуги адвоката на загальну суму 1373511,23 грн. Господарський суд 27.04.2004 р. ухвалив провадження у вищезазначеній справі припинити на підставі п. 1-1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу та стягнути на користь позивача 180800,00 грн. витрат на послуги адвоката. Однак цього стягнення не провадилось, оскільки борг було погашено відповідачем добровільно. З цих причин відповідач у касаційній скарзі вважає, що на виконання умов вищезазначеного договору послуги адвокатом надано не було.

 

Разом з відповідачем у справі касаційну скаргу до Вищого господарського суду України подав і позивач у справі – ВАТ «У». Позивач не погоджується з тим, що Київський апеляційний господарський суд у постанові від 26.05.2005 р. у справі № 3/127-36/119 виключив із суми адвокатських послуг 20 800 грн. сплаченого адвокатом податку з доходів фізичних осіб (за ставкою 13 %). При цьому позивач посилався на те, що в цій операції ВАТ «У» діяло як податковий агент адвоката С., що дає йому право на компенсацію сплачених податків.

 

Вищий господарський суд України у вищезазначеній касаційній постанові від 01.09.2005 р. дійшов таких висновків. Судами, зокрема, не досліджено умови договору щодо підстав оплати послуг адвоката. Як випливає із змісту зазначеного договору, необхідною умовою оплати послуг адвоката є досягнення мети i певного юридичного результату у вигляді стягнення грошової заборгованості з боржника – приватного підприємця Ч. Водночас, як відомо, процедура стягнення грошової заборгованості передбачає в судовому процесі та виконавчому провадженні наявність відповідного судового рішення та наказу, який, у свою чергу, є законною підставою для відкриття виконавчого провадження та проведення процедури стягнення боргу. За будь-яких умов процедура стягнення передбачає застосування державного примусу. Як зазначено у матеріалах справи, грошовий борг перед позивачем у справі № 3/127-36/119 було погашено відповідачем – приватним підприємцем Ч. добровільно, примусова процедура стягнення боргу до нього не застосовувалась, а справу було припинено на підставі п. 1-1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу.

 

Таким чином, є всі підстави стверджувати, що необхідна договірна умова для оплати адвокатських послуг – мета і юридичний результат у вигляді стягнення боргу в цьому випадку в повному обсязі не настала.

 

Заслуговують на увагу і докази відповідача у касаційній скарзі про те, що доручення у справі, видані ВАТ «У» не як адвокату С. та його помічникам, а як юристам, є звичайними дорученнями на представництво в суді, оскільки в них відсутні посилання на спірний договір і вони не відображають правового статусу адвоката С. і його помічників саме як адвоката та помічників адвоката. Доручення є важливим процесуальним документом, який визначає правовий статус представника сторони у господарському спорі та закріплює згідно з вимогами ст. 28 Господарського процесуального кодексу повноваження такого представника. Зазначеним обставинам належної юридичної оцінки суди не дали.

 

З акта приймання адвокатських послуг, інших документів, що містяться у справі, не можна зробити будь-якого висновку як про обсяг наданих адвокатом С. послуг, так і про обсяг витраченого ним часу. Акт лише закріплює той факт, що послуги надано в строк. Він не містить будь-яких посилань на обсяг наданих послуг та обсяг, витраченого адвокатом часу. Отже, судами не встановлено обсяг послуг адвоката, не визначено й вартості таких послуг, а тому суди дійшли помилкового висновку про співрозмірність адвокатських послуг грошовим сумам, перерахованим позивачем.

 

Водночас колегія Вищого господарського суду України погоджується з висновком апеляційного суду про те, що сплачені адвокатом податки в розмірі 20 800 грн. не можуть компенсуватися за рахунок відповідача, оскільки вони згідно з положеннями статей 44 та 49 Господарського процесуального кодексу не можуть бути віднесені до господарських витрат у судовому процесі. У зв'язку з цим колегія не має підстав для задоволення касаційної скарги позивача щодо покладення на приватного підприємця Ч. обов'язку з компенсування податків адвоката.

 

Враховуючи вищезазначене, Вищий господарський суд України скасував попередні судові рішення у частині стягнення витрат на оплату адвокатських послуг, а справу в скасованій частині направив на новий розгляд до господарського суду.

Источник: